ІСТОРІЯ БРОНЕЗАХИСТУ

Бронежилети — символ захисту та безпеки, які пройшли шлях від простих конструкцій до складних систем в сучасному світі. Їх історія відображає еволюцію воєнної технології та постійне прагнення людства захищати себе від небезпеки. Необхідність індивідуального захисту, виникла з того часу, як одна людина взяла до рук зброю щоб завоювати іншу. Первісно — це була просто шкіра тварини, яка за тисячоліття розвитку технологій перетворилась в технологічний, новітній бронежилет.

У цій статті ми розглянемо історію бронежилетів — від їх початків у давнину до сучасних інновацій, що визначають майбутнє цього важливого елемента особистого захисту.

Античність: від тканини до бронзи

Перші зразки захисних обладунків зображувались ще на стелах стародавнього Шумеру, вік яких близько 4000 років. Можна припустити, що вона складалась з декількох шарів цупкої шкіри, що закривала груди й спину.

В грецьких містах-державах служити в армії було обов’язком для кожного вільного громадянина. Озброєння вони купляли самі. Відповідно, різниця в обладунках визначалася достатком громадян. Так, вони ділились на три групи. Найбагатші могли собі дозволити бронзову броню та коней, тому, як правило, воювали в кінноті. Середній прошарок були гоплітами — піхотою з довгими списами, що формували зімкнутий стрій — фалангу.

Гопліти мали анатомічну бронзову кірасу, яка складалась з двох пластин — на груди й спину. Важила така кіраса 15-20 кілограм й під неї потрібен був одяг з тканини. Швидко рухатись в такому обладунку було непросто, але це й не вимагалося від воїнів фаланги.

Найбідніші громадяни мали ліноторакс. Це обладунок, що складався з багатьох шарів лляної тканини, які проклеювались розчином з виварених кісток. Товщина його була десь сантиметр. Важив такий захист до семи кілограм. Незважаючи, на явну примітивність і простоту, ліноторакс непогано захищав від тогочасної зброї, крім хіба що ударів списа. Також він коштував небагато. Його могли придбати навіть небагаті громадяни.

Але попри багато переваг, ліноторакс мав і суттєві недоліки. Він зношувався з часом, розмокав на дощах і в умовах великої вологості, втрачаючи захисні властивості. Що цікаво, в кінці V століття до н.е, більшість гоплітів перейшли на модифікований ліноторакс, відмовляючись від бронзового обладунку. На ліноторакс кріпились бронзові пластини у вигляді луски, що забезпечувало гнучкість і достатній захист. Але це не було ноу-хау греків, а переймання тогочасної військової моди.

Винахідниками лускатого обладунку були скіфи — народ, що жив на півдні та центрі Україні починаючи від V століття до.н.е. Він складався з основи, для якої використовувалась цупка шкіра, на яку нашивались та приклепувались лускоподібні пластинки. Пластинки виготовляли з бронзи, заліза або кістяних пластинок, виготовлених з кінських копит. Кількість пластинок коливалась від 200 й до 2500. Вони нашивались так, щоб верхня пластинка перекривала ті, що нижче з правого й лівого боку.

Такі обладунки були міцними, відносно легкими та гнучкими. Вони добре захищали від усіх типів тогочасної зброї. Лускатий обладунок активно використовувався в різних арміях світу аж до XIV століття.

Новий погляд на обладунки запропонували в Римській імперії. Активно використовуючи здобутки своїх ворогів та сусідів, вони перейняли новий тип обладунку — кольчугу в кельтів. Так виникла лорика гамата — основний обладунок легіонерів, починаючи з ІІІ століття до н.е.

Кольчуга важила до 15 кілограм, зробити її міг середньостатистичний коваль, що вмів сплітати стальні кільця. Гарно ремонтувалася, проте була недостатньо ергономічною, тиснувши на плечі. Кольчуга захищала гірше від кіраси та пластинчастого обладунку, але була відносно недорогим та масовим типом обладунків, що підходив для чисельних професійних армій.

Але в І ст. до н.е. в римській армії з’явилась лорика сегментата — революційний обладунок, що поєднав простоту й ефективність. Ця броня створювалась шляхом нашивання горизонтальних смуг металу на шкіряну основу. Ці смуги згиналися й вкривали спину, груди та плечі солдата. Даний обладунок був дуже ефективний проти тогочасної зброї. Але в нього був один недолік — висока ціна. Пізніше, такий тип обладунків використовувався монголами й іншими азійськими воїнами. Як елемент спорядження проіснував аж до ХVI століття.

Середньовіччя: кольчуга — це база

Десь з VIII століття, кольчуга стала основним обладунком в арміях Європи, Північної Африки та Південно-Західної Азії. В європейських воїнів того часу, стандартним обладунком був гауберк — кольчуга до колін з довгими рукавами. Часто ще з кольчужним капюшоном. Під кольчугу надівали тканинну куртку.

З ХІІ століття в ужиток входить бригантина — обладунок, який імітував пластинчасті лати азійських кочівників. Широкого поширення набув після перших хрестових походів. Бригантина мала тканинну або суконну основу до якої зсередини нашивались стальні пластинки. В багатих лицарів бригантини покривались оксамитом або іншими дорогими тканинами з вишитими гербами. Найчастіше бригантина надягалася на кольчугу. Такі обладунки були міцними й дозволяли бути досить мобільними.

Але вже з кінця XIV століття, виникає запит на потужніший захист. Особливо в середовищі багатих аристократів. Так виникають латні обладунки. Повні латні обладунки захищали, фактично, все тіло. Складалися з кіраси, наплічників, горжету (захист шиї), поручів (захист рук), латних рукавиць, латної “спідниці”, поножів (захист ніг) та шолома. Як правило, такі обладунки мали кавалеристи. Дістати воїна в латах було складною справою, хіба що нанести потужний удар в шолом, щоб вершник знепритомнів.

Поряд з високим рівнем захисту, латні обладунки мали суттєвий недолік — дуже високу ціну. Його могли собі дозволити лише заможні воїни. Вироблялись декілька типів латних обладунків: міланський, готичний, максиміліанський, кастенбруст. Вони відрізнялись певними особливостями комплектації.

Неповний латний доспіх використовувався найманими піхотинцями — ландскнехтами. Його якість і склад напряму залежали від статків солдата. Найчастіше, використовували кірасу з наплічниками і шолом. Але вже з початку XVII століття лати поступово виходять з ужитку.

Новий час: масовість перемагає захищеність

Досить часто стверджують, що обладунки стали неактуальними через розвиток вогнепальної зброї. Це не зовсім так. Якісна кіраса добре тримала постріл з аркебузи чи мушкета. При цьому, дані зразки вогнепальної зброї повільно перезаряджались, тому встигали зробити один-два залпи перед рукопашною сутичкою.

Насправді настала пора масових рекрутських та найманих армій і забезпечити якісними обладунками всіх солдат було неможливо. А на які-небудь не варто було витрачати гроші. Тому, вже у XVIII столітті від обладунків повністю відмовились піхотинці, а серед кінноти вони залишились лише в кирасирів. Це важка кіннота в якій вершники мали залізну кірасу. Але з середини XIX століття кирасирські полки в арміях держав Європи виконували, в основному, церемоніальні функції.

Можна сказати, що все XVIII та XIX століття солдати провідних армій світу воювали без будь-якого індивідуального захисту. Аж поки ініціативу не проявили цивільні.

Особиста безпека — лише для цивільних

Кінець ХІХ століття став справжнім парадом замахів й терористичних атак. Різного штибу анархісти, ультраліві, народовольці, атакували представників влади, використовуючи кулі, вибухівку й холодну зброю. Так, в 1894 році ножем був вбитий президент Французької Республіки Саді Карно. У 1900 році застрелили італійського короля Умберто І. Взагалі, тільки у 1891 році в Європі скоїли 1100 замахів. Справжня терористична вакханалія накрила Російську імперію, де з 1901 по 1912 рік здійснили більше 17 000 замахів.

Вбивство у 1893 році мера Чикаго, вразило молодого емігранта з Галичини Казимира Жегленя. Він захоплювався технікою й винаходами та вирішив створити захисний жилет, який не можна прострелити або пробити ножем. Як основу, використав напрацювання Джорджа Гудфеллоу. Гудфеллоу був лікарем, що займався, в основному, вогнепальними пораненнями. Якось Гудфеллоу помітив — шовкова хустинка, складена в кілька шарів затримує кулю. Він, навіть, написав статтю “Impenetrability of Silk to Bullets”( Непроникність шовку для куль), й спробував зробити захист, який складався з багатьох шарів шовку. В нього вийшов прототип, але в масове виробництво він не пішов, лишившись на стадії дослідного зразка.

Жеглень модифікував цей концепт, створивши жилет, що складався з певним чином зшитих шарів шовку, які були просочені хімічним розчином, склад якого, Жеглень тримав в таємниці. В березні 1897 року Жеглень публічно продемонстрував захисні властивості свого жилета. Його асистент здійснив кілька пострілів з пістолета. Правда, не зафіксований калібр та відстань. В результаті демонстрації, Жеглень лишився живий і неушкоджений. Захисний жилет мав товщину 1 см і його особисто зшив сам винахідник. Подальші експерименти показали, що ефективними є лише жилети, які зшиті ідеально. Такої точності без спеціального обладнання добитись тяжко. Та й щоб заробляти, необхідне масове автоматизоване виробництво. Жеглень не знайшов потрібних машин в США, тож в 1897 році рушив до Європи.

В Європі його познайомили з Яном Щепаником, ще одним уродженцем Галичини. Щепаник був талановитим інженером, одним з винахідників телевізора. Завдяки його напрацюванням створили станок, що міг робити бронежилети якісно і масово. Але, внаслідок високих цін на шовк, захисні жилети все ще були дорогими. В перерахунку на сучасні ціни, коштували 6500$.

Щепанику дуже сподобалась ідея особистого захисту і він, навіть, хотів викупити патент. Але Жеглень відмовив. З того часу, їхнє партнерство припинилось й Жеглень повернувся в США. Та Щепаник не припинив виробляти захисні жилети. Більше того, завдяки потужній рекламній кампанії він переконав всіх, що це саме він винахідник і розробник. Його стратегією було пропонувати захисний жилет багатим і впливовим людям. Він влаштовував демонстрації захисних властивостей, які завжди були успішні. Намагався зацікавити армійське командування. Але тут його чекала невдача — жилет не тримав постріл з гвинтівки, тому для солдат не підходив.

Проте, сам захисний жилет був досить популярний серед багатіїв та аристократії. Так, шовковою захисною тканиною виробництва Щепаника, була обшита карета іспанського короля Альфонсо ХІІІ. Це захистило його від вибуху гранати. Також захисний жилет купив російський цар Ніколай ІІ.

Але після першого десятиліття ХХ століття, з’явились нові калібри, зброя ставала досконалішою, а технологія Жегленя-Щепаника залишалась такою самою. Тому, ефектівність шовкового захисного жилета зійшла нанівець.

Дві Світові війни — захист повертається

Перша світова війна показала, що хоча б мінімальний індивідуальний захист, підвищує шанси солдат на виживання. Так, в арміях Франції, Великої Британії та Німеччини з’являються перші штатні каски. Разом з ними, створюють зразки бронежилетів.

Найбільша різноманітність видів такого захисту була в армії Великої Британії.

1. Yielding Soft Armor gold, м’який жилет, що мав подібну будову до жилета Жегленя-Щепаника.
2. Berkeley's Flexible Armor Guard, був схожий на давню бригантину — на тканинну основу заклепками кріпились стальні пластини.
3. Body armor model BEF, 1917-1918, фактично предок сучасного бронежилета. Складався з чохла у який вставлялись стальні пластини.

В німецькій армії існував Sappenpanzer — кірасоподібний обладунок із захистом живота та паху. Вироблявся з 1916 року, мав товщину 2,3 міліметри. Важив біля 8 кілограм. В 1918 році зазнав змін — збільшилась товщина броні до 7,1 міліметра, вага збільшилась до 11 кілограм. Залишили тільки одну кірасу, інший додатковий захист забрали. Така броня тримала постріл з гвинтівки не ближче ніж з 200 метрів. Її головне призначення — захист від уламків.

В американців існував зразок броні Brewster Body Shield, який складався з нагрудника й масивного шолома. Важив такий комплект до 18 кілограм й попри хороші захисні властивості, робив неможливою динамічну бойову роботу.

Попри існування різноманітних зразків індивідуального захисту, в Першу світову війну вони використовувались точково й не набули масового поширення у військах.

В Другій світовій війні така тенденція продовжилась. Тут варто згадати радянський захисний нагрудник СН-42. Він зроблений у вигляді кіраси, з сталі товщиною в 2 міліметри. Важив до 3,5 кілограм. Захищав від куль пістолетного калібру. За сучасною класифікацією відносився до бронежилетів другого класу захисту. Використовувався бійцями штурмових інженерно-саперних загонів. Непогано себе зарекомендував у міських боях, зокрема в Сталінграді. Проте, в наступі, окопній війні, польових умовах, майже, не використовувався.

У частинах Вермахту використовувався модифікований Sappenpanzer — у вигляді кіраси з тканинною підкладкою. В основному, був на озброєнні штурмових підрозділів, значного поширення не набув.

В цілому, Друга світова війна за масштабами використання індивідуального захисту була десь на рівні Першої. Так, в усіх воюючих арміях, в обов’язковому порядку, були штатні каски, але бронежилети використовували тільки окремі частини в певних бойових ситуаціях.

Нові війни — нові бронежилети

Новим етапом в в розвитку індивідуального захисту стала Корейська війна (1950-1953 р.р). Саме з 1951 року, в Корпусі морської піхоти, почали масово використовувати бронежилет М-1951. Він складався з дванадцяти шарів нейлонової тканини , що розташовувалась у вініловому чохлі. Такий бронежилет не захищав від куль, але досить добре захищав від уламків. Перший зразок бронежилету в СРСР був створений в 1954 році, але не використовувався, як штатне спорядження солдата..

Масового поширення бронежилети набули у В’єтнамській війні. Армія США й Корпус морської піхоти використовували модифікований бронежилет М-1955, де крім нейлонової тканини, з’явилась можливість комплектувати бронежилет стальними пластинами. Такий бронежилет, майже, не захищав від куль, але добре захищав від дрібних уламків.

В 70-х роках почався новий етап в індивідуальному бронезахисті, адже був винайдений арамід, який має комерційну назву кевлар. В 1976 році Річард Девіс розробив перший повністю кевларовий бронежилет Model Y. Бронежилет добре захищав від куль й уламків, проте заброневі травми, які виникали, могли привести до летальних наслідків.

В СРСР був у 1978 році був створений бронежилет 6Б2, який мав тканинний пакет із арамідної тканини ТСВМ-ДЖ та титанові бронепластини. Вага бронежилета досягала 4,2-4,8 кілограм. Такі бронежилети використовувались у військах СРСР під час війни у Афганістані.

У 1999 році у війська США почали постачати новий бронежилет Interceptor (OTV). Він став першим масовим бронежилетом, що вироблявся та постачався для збройних сил. Даний бронежилет захищав від уламків, пістолетних калібрів та калібру 7,62.

Сучасний етап розвитку бронезахисту характеризується такими особливостями:

• Бронеплити створюються з нових матеріалів (поліетилену високої щільності (НВМПЕ), кераміки), внаслідок чого, вага бронежилета зменшується, а захисні властивості лишаються в межах відповідного класу захисту.
• Бронежилети стають більше модульними, включаючи додаткові елементи захисту шиї, паху, плечей.
• Бронежилети стають більше спеціалізовані, відповідно до бойової обстановки в якій буде використовуватись.
• Бронежилет не просто засіб захисту, а платформа для розміщення підсумків, аптечки іншого тактичного обладнання.

Висновки

Бронежилет пройшов чималий шлях розвитку від шматка вичениної шкіри з нашитими металевими пластинками до модульного комплексу, який захищає від більшості уражень на полі бою. Технологічність даного засобу захисту буде зростати разом із розвитком наукових досягнень.

На сьогодні, бронежилет — це цілісна захисна системам без якої боєць має мізерні шанси вижити на полі бою. Сучасний бронежилет — це не лише про захист, а й модульна платформа для комфортного розташування й носіння необхідного бойової, медичної амуніції, засобів зв’язку та інших видів тактичного спорядження.